UKRГід з інклюзивної освіти для батьків: що таке ІРЦ і як до них звернутись, інклюзія від дошкілля до вишів — МОН підготувало серію відеороз’яснень.
Перспектива роботи для дітей ООП з інвалідністю
В уряді переконані, що людина з інвалідністю має отримати якісну і професійну підготовку для підвищення її конкурентоспроможності. Для цього запроваджуватимуть ваучери на освіту, спільні програми підготовки із Службою зайнятості та роботодавцями.
У планах уряду також розвиток реабілітаційних послуг для людей з інвалідністю та поступове їх розширення.
"Людина з інвалідністю не повинна бути ізольованою від суспільства, вона має отримувати гідний рівень утримання та догляду. А ті, хто хочуть працювати і стан здоров’я дозволяє, матимуть для цього всі можливості", – додала міністерка соціальної політики Юлія Соколовська.
Раніше Кабмін ухвалив постанову про створення посади уповноваженого з прав людей з інвалідністю зі створенням його апарату.
Переваги інклюзивного навчання.
- Розвивати індивідуальні сильні сторони і таланти.
- Приймати всіх дітей без виключення в загальноосвітню шкільну систему і суспільство.
- Працювати над досягненням індивідуальної мети беручи участь в житті громади та їхнього класу.
- Залучати батьків в процес навчання і життя школи.
- Розвивати культуру поваги і належності до школи. Мати можливість навчатися і поважати різні здібності інших.
- Створювати дружні стосунки з іншими дітьми
- Позитивно впливати на школу, громаду та поважати різноманіття та включення на більш широкому рівні.
Коли варто звернутися з дитиною до психолога
Розмірковує та коментує випадки, коли не тільки варто приділити увагу проблемам розвитку дитини, а й звернутися до спеціалістів практичний психолог, психотерапевт в напрямку “Дитяча та юнацька психотерапія”, сертифікований педагог раннього розвитку, корекційний педагог – Анна Романик.
Робота з дітьми стимулює не лише до постійного вдосконалення. Вона змушує “тримати руку на пульсі” сучасних новинок індустрії мультиків, виходу нових іграшкових девайсів та “бути в тренді” найпопулярніших супергероїв та принцес…
Однак і це не весь обсяг вимог у роботі з дітьми… Однією з не менш важливих функцій є робота з батьками, адже вони є основними протагоністами у розвитку своїх малюків. Саме тому, аналізуючи доступ до інформації у нашому суспільстві варто пам’ятати, що завжди поруч можна знайти людину, яка не просто розкаже, а й пояснить чому саме так. Підтримає або похвалить у всіх досягненнях та здобутках.
Але наразі хотілось би зосередити увагу
на такому… Працюючи з дітьми та батьками, дуже часто лунає думка про те,
що до певного віку звертатися до психолога зовсім не має сенсу, ба
більше, це навіть може обернутися проти малюка. І коли мова йде про
2-річного малюка, який не говорить часто згадуються родинні зв’язки, де
діти заговорили “після 3-х” або “ближче до 4-х”, або згадується анекдот
про хлопчика, якого “все влаштовувало”.
Чи варто чекати, коли малюк почне говорити? А , можливо, варто одразу бігти до фахівців?
Розвиток дитини – довгий та непростий шлях вгору. Структура людського мозку вибудовується безперервно з моменту появи малюка на світ. Перші роки життя безпосередньо впливають на структуру зв’язків між нейронами, формуючи або міцну, або крихку основу для навчання, психічного здоров’я та поведінки. Першими розвиваються сенсорні зони, необхідні, наприклад, для зору та слуху; потім вступають у розвиток зони мовних навичок і когнітивних (пізнавальних) функцій. І якщо у новонароджених малюків достатньо розвитку основних видів відчуттів, автоматичних функцій (рефлексів) та рухової активності, то у дітей, в ідеалі, до 3-х років повинна бути розвинена потреба в різного роду діяльності. Саме у віці до 3-х років уже закладені здатності до навчання, соціальної взаємодії та емоційного реагування. А чи можлива соціальна взаємодія без комунікації? І що таке комунікація на найпростіших, доступних для дитини рівнях? Відповідь на ці питання знає кожен, головне просто проаналізувати будь-який день, проведений з малюком.
Батьки обов’язково повинні слідкувати за розвитком свого малюка. Безперечно, кожна дитина індивідуальна і жодну не можна рівняти на когось, однак існує ряд ознак, які повинні потребують консультації у спеціалістів.
– якщо малюк у віці 4-5 місяців не реагує на появу дорослих та не посміхається при появі близьких;
– якщо до 9 місяців не з’явилося “лепетання”, яке складалося б зі складів, що повторюються;
– якщо своїми зусиллями дитина не просить у дорослих чогось, наприклад, показуючи на предмет, або виставляючи долоньку з прохальним жестом, або кажучи “дай” або будь-як інакше показує своє прохання;
– якщо малюк не реагує на своє ім’я;
– якщо до 2-х років не з’явились найпростіші, бодай перекручені “дитячою мовою” слова;
– якщо до 2-х років дитина не розуміє найпростіших прохань типу “принеси мені…”, “підійди до мене”;
– якщо словник малюка має кілька слів, однак кількість їх не збільшується.
Буває таке, що малюк говорить, але на своїй “дитячій мові”. Це надзвичайно мило. Однак і цей період варто долати. Якщо малюка в 3 роки розуміє лише мама, тоді теж варто проконсультуватися з цього питання з фахівцями.
Відсутність прогресу і руху вперед говорить про те, що щось не так.
На жаль, часті випадки, коли батькам, які стривожені тим, що малюк не говорить радять почекати до 3-4-х років, бо “розговориться” або “це ж хлопчик”. Дитячий організм унікальний своєю здатністю до компенсації. І чим раніше, за наявності проблеми, її побачити, тим легше її усунути.
Тому важливо пам’ятати: кожен малюк індивідуальність, а психолог не настільки страшний, яким може уявлятися.
І якщо все йде добре – психолог підтримає та додасть
впевненості у Ваших методах виховання та розвитку, якщо ж щось іде не
так – підтримає та підкаже, як діяти далі.
7 класичних батьківських навичок, якими повинна володіти кожна мама
Коли мова йде про виховання дітей, реальність така, що і у чоловіків, і у жінок, як правило, різні стилі виховання, а діти повинні отримувати переваги від обох. Читайте далі, щоб дізнатися сім класичних батьківських підходів до виховання і доглядом за дітьми та батьківські уроки, які може взяти у них кожна мама.
1. Фізичний контакт
Лоскіт. Боротьба. Підкидання в повітря. Взагалі-то, у вас більше шансів побачити тата, який «вправляється» з дитиною, а мама в цей час турбується, що батько може заподіяти дитині біль. Але, як би не було важко мамам дивитися на таку їхню поведінку, батьки насправді встановлюють контакт з дитиною у власному стилі. І те, що мама називає гармидером, тато називає любов’ю. Мама тримає, обіймає і притискає, а батько хитає дитину вниз головою (і, ймовірно, як і сама дитина, теж заливається сміхом). Це природне бажання з боку батьків та дітей – мати тісний зв’язок один з одним, але чоловіки частіше встановлюють його допомогою фізичної гри. Так що не хвилюйтеся, коли тато показує прихильність «неправильним» шляхом, батько не зашкодить дитині. Подивіться на це в позитивному ключі: хіба це не чудово, що батько хоче зблизитися з дитиною і знайшов спосіб зробити це?
2. Захист незалежності
Як правило, чоловіки заохочують своїх дітей на свободу і незалежність, тому що вони відчувають необхідність цього. У перекладі на мову батьків це означає, що просто прекрасно, коли їх син сам їде на велосипеді в магазин, або п’ятирічна дочка дереться до стелі по гімнастичному снаряду. Багато батьків нарікають: «Я постійно прагну до того, щоб бачити мого сина більш незалежним, в той час як моя дружина засмучується – вона хоче, щоб він назавжди залишався дитиною». Замість того, щоб протистояти бажанню дитини до самостійності, підтримайте чоловічу точку зору. Усвідомте, що ви обидва зацікавлені в одному і тому ж: виростити незалежну дорослу людину. Зрештою, у вас обох є достатньо приводів для того, щоб аплодувати самостійним крокам своєї дитини і сентиментально згадувати минуле.
3. Засудження інших батьків
З якоїсь причини, якщо ви бачите іншу маму, яка робить те, що ви вважаєте помилкою – гуляє з дитиною без куртки в холодний день, годує чіпсами – мама засудить її з більшою ймовірністю, ніж батько. Чому? За словами доктора Бак, мами вважають, що вони народилися з геном, який в будь-який момент підказує їм, що робити з дітьми. Проте, засудження інших батьків – це небезпечний стиль поведінки. Небезпека полягає в тому, що, засуджуючи інших, ми щосили намагаємося не допускати таких же помилок. Така поведінка – тупик. Вона не дає вам шанс дізнатися, що станеться, якщо ви одного разу забудете куртку або нагодуєте дитину чіпсами. Якщо тати менш схильні до засудження інших батьків – і, здається, вони більш щасливі та спокійніші від цього – чому б не спробувати скопіювати їх стиль?
4. Непродумані прогулянки
Ви точно знаєте, що взяти з собою на дитячий майданчик, коли ви збираєтеся на прогулянку. Ви знаєте про всі надзвичайні та непередбачені ситуації. І хоча вам може ніколи не знадобитися те, що ви приготували, ви завжди тримаєте з собою про всяк випадок упаковку бинтів або солодкий батончик. Тим часом, тато може вийти з дому, не взявши з собою нічого, крім дитини та ключів від квартири. Чоловіки проводять більше часу, зосереджуючись на цілій картині, ніж на її деталях. Сам факт прогулянки і веселе проведення часу має для нього більше значення, ніж занепокоєння про повний підгузок або запізнілий обід. Подивіться на те, як змінюється поведінка вашої дитини після прогулянки з татом, яка була сповнена пригод і не включала в себе чотири види закусок і цілу сумку підгузників. Подивіться, як весело ваша дитина провела час. Чи не все одно, що сорочка сина не відповідає його шортам, а на волоссі доньки не вистачає шпильки? Це повинно ясно показати, що прогулянки без чіткого плану і серйозної підготовки просто прекрасні!
5. Відсутність почуття провини
Дайте мамі дві секунди, і вона знайде якусь причину, щоб відчути себе винуватою – від того, як багато часу вона проводить на роботі, до того, чи достатньо добре вона займається дітьми, залишаючись домогосподаркою. Чоловіки, навпаки, не обов’язково беруть участь у вихованні дітей з почуттям, що вони повинні бути ідеальними батьками. Тому вони рідко відчувають таке почуття провини. І якщо матері відчувають, що не можуть прийняти правильне рішення, то це змушує їх кидатися в подальші пошуки варіантів. Батьки ж готові зробити будь-яке рішення – кращим рішенням і не особливо турбуються про те, наскільки воно «ідеальне». Щоб дістатися до кореня проблеми доктор Бак пропонує запитати себе: «Чому я відчуваю себе винуватою? Це тому, що мені здається, що я повинна себе так відчувати? Чи приносить мені таке почуття хоч якусь користь?» Чітко усвідомте джерело вашого почуття провини, і не співставляйте його з тим, наскільки ви хороша мама. Як тільки вам вдасться зробити це, ви станете набагато менш винуватою і більш щасливою матір’ю.
6. Схвалення некомфортних емоцій
Уявіть собі: шнурки на кедах вашого першокласника розв’язалися, і він нахилився, щоб виправити це. Він ще не дуже вміло зав’язує шнурки. Поки ще немає навиків – він копошиться і йому мало що вдається. Як матері, вашим першим бажанням буде кинутися і допомогти йому – не тому, що ви не хочете, щоб він дізнався, як зав’язувати шнурки, а тому, що вам важко бачити його розчарування, не кажучи вже про смуток та біль. Батько, з іншого боку, швидше за все, стримає свої пориви, щоб дати дитині можливість продовжувати спроби. Батько може розсудити, що трохи розчарування піде малюкові на користь. Не засуджуйте стиль поведінки вашого чоловіка і не звинувачуйте його в тому, що діти відчувають себе розчарованими і ображеними. Спробуйте подивитися на цю ситуацію не як на прояв байдужості до почуттів дитини, а як на можливість розвитку дитини. Насправді обидва підходи є правильними. Але якщо тато закликає вас утриматися від допомоги, коли дитина на неї розраховує – утримайтеся. Незабаром ви зможете виявити, що ваша дитина стала більш самостійною і успішною, а це перемога для всіх.
7. Небажання слідувати прописних істин у вихованні
Ви прочитали всі книги про виховання дітей і знаєте, що кожна зміна підгузників або купання дитини може зміцнити зв’язок між вами. Ви знаєте, що в раціон дитини повинні входити зернові продукти і подрібнене м’ясо, і що навіть 10 хвилин перегляду телевізора – це занадто багато для маленької дитини. Але тато не обов’язково буде читати ці книги – швидше за все тому, що він просто не так емоційно вкладається в «зміцнення зв’язку». Це не означає, що батько не турбується про це. Це означає тільки те, що він може бути більш схильний будувати здогади і довіряти своїм інстинктам. Замість того, щоб нападати на чоловіка через те, що він не намагається встановити зоровий контакт з дитиною під час купання, спробуйте придивитися до того, як ви різними способами виконуєте одні й ті ж завдання. Привчіть себе думати: «Хм. Так ось як він це робить. Цікаво чому?”. Ідея полягає в тому, щоб побачити, як гнучкість батька по відношенню до правил може дозволити йому отримати більше задоволення. Одним словом, якщо ви не отримуєте задоволення і невеселі, виховуючи дітей, можливо, ви докладаєте до виховання занадто багато зусиль.
Як батьківська любов впливає на розвиток дитячого мозку
На те, наскільки дитина виросте розумною та успішною, впливає не тільки генетика і гарна освіта. Набагато важливіше – то, як батьки ставляться до дитини. Вчені наводять свої докази. Техаська дитяча лікарня опублікувала знімок, на якому видно результати сканування головного мозку двох дітей одного віку.
Один з них належить здоровій 3х-річній дитині, а інший – дитині з сильною емоційною травмою. Здогадаєтеся, де знімок мозку дитини яку люблять?
portalraizes.com
Знімок зліва – це мозок малюка, який ріс в любові та турботі. Він великий, без видимих плям і затемнень. Справа мозок дитини, який виховувався в жорсткій сім’ї. Батьки ігнорували навіть базові, але життєво-важливі потреби малюка.
Професор і психіатр Брюсса Д. Перрі пояснює, що мозок дитини, яка постраждала від жорсткості батьків в ранньому віці, має збільшені шлуночки головного мозку, кортикальну атрофію і маленьку для свого віку праву півкулю.
Він народився здоровим, але тепер буде страждати від затримки розвитку і поганої пам’яті. Зміни в його мозку викликані не хворобою або травмою, це наслідки поганого і зневажливого поводження в сім’ї. Те, як батьки ставилися до цих дітей в ранньому віці, вплинуло на розвиток їх мозку. Все це матиме і довгограючі наслідки.
pixabay.com
Діти, які пережили емоційні травми і насильство в ранньому віці, зазнають труднощів у соціалізації та навчанні. Для них високий ризик потрапити в залежні відносини або стати ізгоями. Вони також схильні до психічних захворювань і можуть мати різні проблеми зі здоров’ям. Перші два роки свого життя дитина нерозривно пов’язана з матір’ю або людиною, яка її замінює. І материнська любов і турбота відіграють велику роль здорового розвитку мозку.
За матеріалами: www.portalraizes.com
Цінність бути собою або про значення самооцінки в житті дитини
Напевно, прийшов час, коли мені та вам, дорогі батьки, варто поміркувати над питанням дитячої самооцінки, а саме над значущістю самооцінки та самоцінностю дитини, про те, як допомогти дитині відчути власну самоцінність та сформувати адекватну самооцінку.
Давайте сьогодні помислимо над тим, як важливо дитині зростати із відчуттям власної самоцінності. Я хочу вам розказати, наскільки необхідним є формування відчуття власної гідності, цінності кожної дитини. А також розкажу (напишу) про те, як батьки та близькі люди можуть посприяти формуванню адекватної самооцінки дитини. Отож, давайте про все по черзі.
Скоріше за все, я не помилюсь, коли зазначу, що кожен батько та мати хочуть щасливої та успішної долі для дитини. І, виховуючи дітей, ми прагнемо побачити в майбутньому їх не лише щасливими, а й самодостатніми та впевненими (успішними). Це бажання та прагнення є закономірним, проте для того, щоб дитина мала такі якості та почувала себе впевнено, необхідна адекватна самооцінка. А щоб самооцінка була адекватною у дитини, потрібно формувати почуття власної самоцінності (втім, як і кожному дорослому).
Що ж таке самоцінність та як вона формується?
Самоцінність – це те, що є наслідком безумовної любові та прийняття батьками своєї дитини. Іншими словами, це про те, як надважливо любити своїх дітей лише за те, що вони є. Так просто – приймати та не оцінювати. Просто любити, лише за факт самого існування дитини. І діти, які не обділені такою любов’ю, отримують забезпечення у дуже важливій базовій потребі – безумовного прийняття. Таких малюків помітно одразу: вони впевненні у власних силах, впевненні в тому, що вони є хорошими, улюбленими та варті поваги. І, однозначно, у дорослому житті (шкільному, дошкільному віці), вони не стануть доводити оточуючим, що лише за умови власних досягнень та звершень вони варті любові та прийняття. Тому що, як ви вже зрозуміли, їх базова потреба є задоволеною та закріпленою. Такі діти є впевненими у власних силах, є впевненими у тому, що помилятись можна і так буває. Потерпівши невдачу, така дитина збереться із силами та піде далі. У таких дітей за плечима є дещо безцінне – це батьківське прийняття та любов. Безумовна любов та прийняття – це саме те, що означає любити дитину без очікувань, любити, знаючи, що вона НЕ буде такою як хочеться вам, приймати її такою як вона є – в істериці, з будь-якою емоцією, поведінкою. Безумовно любити – це дозволяти дитині бути такою, як хочеться їй, дозволяти бути собою, при цьому (як сильно вас не дратувала її самовираженість), бачити сильні сторони дитини. І в майбутньому така дитина не шукатиме підтверджень власній цінності у нагородах та медалях, у тому, що лише хтось інший зможе оцінити її, похваливши чи нагородивши.
А що ж буде із життям дитини, у
якої немає відчуття цінності самої себе, яка невпевнена у собі, не
вірить, що достойна любові без чергового досягнення?
Дуже схоже на те, що в майбутньому її життя буде подібним на «кришталевий замок» – де за найменшим натиском (критикою або невдачею) з’являться тріщини та замок зруйнується. Така вже доросла людина може «йти» в депресії та залежності, в апатію та постійну тривогу, що періодично зростає. Тому, батьки, я вас закликаю перестати очікувати від своїх дітей надможливостей та задоволення ваших, колись дитячих бажань (проекції, іншими словами). Тому що, коли дитина варта вашої любові та визнання лише за «щось хороше» – оцінки, досягнення, поведінку тощо – з дитячою свідомістю відбуватиметься наступне: дитина чітко усвідомить, що любов необхідно «заслужити!», тобто діяти так, жити так, щоб відповідати очікуванням інших.
Подумаймо: до чого це приведе дитину? Уявіть собі, що ваше життя та самопочуття залежить лише від того на скільки уміло ви будете прилаштовуватися під очікування інших (близьких та значущих людей), щоразу нехтуватимете власними бажаннями, виконуватимете побажання та прохання інших, тоді, коли це явно вам не до душі, – аби тільки задовольнити потребу, бажання бути прийнятим і визнаним. Пізніше, вже у дорослому житті, ви вже можете і не відслідковувати, як взаємодієте. Але почуття власної недооціненності, меншовартості буде завжди поруч і щоразу «скиглитиме» без підтвердження власної вагомості. Власне, відповідати потребам інших неможливо або, якщо і можливо, то надто важко. І, якщо у дорослому світі це можна хоч якось компенсувати (фінансовою винагородою, статусом тощо), то для дитини відповідати очікуванням інших – надскладно і, практично, неможливо. Це щось схоже до того, ніби ти живеш на мінному полі, де постійно змушений контролювати себе і боїшся зробити крок вліво-вправо. І, одного разу, відбудеться цей «бабах!» тоді, коли дитина зробить щось неочікуване, зробить те, що не відповідатиме образу «хорошої та чемної дитини». Саме тоді для дитини станеться найстрашніше – її не зрозуміють, не приймуть, засудять за поведінку\дію\рішення. І дитина буде впевненою, що втрачає любов близьких для неї людей…. Насправді, це дуже сумно. Тому що діти, які не отримують любов батьків просто так – це тривожні та нерішучі хлопчики й дівчатка. Вони постійно змушені боротись за місце під сонцем, за батьківську любов та визнання.
Любі батьки, будьте мудрими та вчіться цінувати своїх дітей! Як же це зробити? Я думаю, що мої поради можуть здатись дещо банальними та «попсовими», але просто спробуйте їх дотримуватись.
|
Для того, щоб розвинути у дитини відчуття самоцінності варто: – Говорити один одному «Дякую» – просто за те, що ви є один в одного, за теплоту та ніжність, яку дарує вам малюк, за те, що він просто є та прийшов у вашу сім’ю. – Підкреслювати добрі вчинки, успіхи, старання вашої дитини. – Порівнювати дитину лише із власними досягненнями: вона не така, якою була вчора, а стала розумнішою, досвідченішою, кращою. Такі маленькі кроки-порівняння дадуть вашій дитині більше сил та впевненості. – Наголошуйте не на результаті, не на досягненнях дитини (хоча це має величезну цінність), а на її стараннях, на її спробі, щось зробити. Цінуйте намір, а не результат. – Виявляйте свою любов завжди – не залежно від того, якою зараз є дитина: неслухняною, неуспішною, безініціативною. Любіть її завжди та пам’ятайте, що ваша підтримка та любов є важливою саме в ті моменти, коли хочеться найбільше покарати дитину. |
Тепер повернімося до питання дитячої самооцінки. Ви вже зрозуміли, що самооцінка – це наслідок дитячої самоцінності. І я кажу про адекватну самооцінку. Також самооцінка напряму залежить від ставлення дорослого до дитини, першочергово – це взаємовідносини із батьками. Які вони у вас? Яке місце у сімейних стосунках займає дитина? Хто голова сім’ї? Пам’ятаєте слова відомого українського лікаря-педіатра про те, що дитина, це не вожак стада, а лише його учасник. Іншими словами, батькам не варто слідувати нераціональним бажанням дитини, аби лише не здалось, що ви поганий батько чи мати. Знову ж таки, у вихованні потрібно віднайти баланс, «золоту середину». Нерідко, коли дитину невиправдано хвалять, підкреслюють уявні чесноти дитини – це призводять до неадекватно завищеної самооцінки. Висока самооцінка – це добре, і це є нормою у старшому дошкільному та молодшому шкільному віці. Проте всього має бути вдосталь.
Низька дитяча самооцінка може загрожувати досить негативними поведінковими проявами: нерішучість, сором’язливість, образливість, тривога, страх, агресивність і тощо.
Коли дитина «губиться» у знаннях про саму себе, про свої можливості та
віру – у неї виникає залежність від оцінювання іншими (про це я писала
вище). Тому, знову ж таки дуже важливо, щоб дорослі, які оточують
дитину, поважали її як особистість, адекватно реагували на її поведінку,
давали можливість вибору та незалежності.
| Як формувати адекватну самооцінку дитини:
– Право вибору та право на самостійність. Дозволяйте дитині (як і не хотілось би допомогти їй) бути самостійним, виявляти свою ініціативу та здійснювати вибір. Хоче вам допомогти у прибиранні? Чудово! Не потрібно оберігати дитину від повсякденних справ, долучайте її до виконання певних обов’язків. Я впевнена, що вона отримає величезне задоволення від самостійно зробленої справи та похвали дорослого. – Обов’язково підтримуйте дитину у всіх її починаннях, у її ініціативі. Пам’ятайте, що важливий не результат (з першого тренування карате Джекі Чаном ніхто не став), а ініціатива дитини, її бажання та мотив. – Батьки як приклад. Я завжди кажу на свої консультаціях, тренінгах про те, що дитина виходить у «великий світ» зі свого мікросоціуму, тобто сім’ї. І який приклад, який темп визначить сім’я – таким чином дитина намагатиметься діяти з навколишнім світом. Дитина постійно спостерігає за вами, беручи приклад із вас – не можна вимагати від дитини самоповаги до самого себе, якщо мама чи тато мають уявлення про себе як про невдаху, то і дитина може це перейняти. – Не перехвалюйте дитину. Хвалити дитину – це дуже гарна тактика. Але не варто дико плескати в долоні та кричати: «Ураааа!», коли малюк в 10-й раз пішов сам на горщик або ж поїв кашу. Краще похваліть там, де «тонко», тобто похваліть ініціативу та намагання дитини до того, що не виходить. До прикладу: не виходить навчитись їздити на велосипеді – варто похвалити за саме намагання, за те, що дитина все ж іде до велосипеда, не дивлячись на те, що звалилась із нього 55 разів. Але вона молодець, що намагається та бачить ціль! – Радійте життю та навколишньому світу разом. Спробуйте отримувати радість лише від того, що вас оточує. – Говоріть із дитиною: дізнавайтесь, що її турбує, а що подобається. Розділіть із дитиною не лише радості, а й печалі. |
Наші діти ніколи не скажуть про те (бувши маленькими), що вони хочуть бути прийнятими та коханими з усім, що у них є. Завдання батьків полягає у тому, щоб дати можливість дитині побудувати своє щастя, а не щастя батьків.
Бережіть себе та любіть своїх дітей безумовною любов’ю, спілкуючись мовою прийняття!