ЧОМУ НЕОБХІДНО ВЧАСНО ЗВЕРНУТИСЯ ДО ФАХІВЦЯ

В дошкільному віці формуються мова, пізнавальний інтерес та фізичне здоров"я дитини, тому вихователям потрібно велику увагу приділяти саме цим фронтам у вихованні маленьких розумничок та розумників.

Особливо це стосується виразно-оцінної сторони мовлення, що виражає ставлення автора до висловлюваної ним інформації. Як часто губиться цікава, оригінальна думка, озвучена мляво, невиразно, незрозуміло.

Багато дітей в силу свого віку ще не знають, наскільки важливо для них навчитися правильно говорити, але батьки повинні розуміти, що навіть найменше порушення звуковимови може негативно вплинути на подальший розвиток дитини. Чому?

По-перше, в багатьох дітей у зв'язку з недоліками мовлення виникають психологічні проблеми – дитина соромиться свого мовлення, намагається менше говорити – і, як наслідок, вона стає більш замкнутою, нетовариською.

По-друге, порушення звуковимови в дошкільному віці є першою сходинкою до проблем в навчанні читання і письма в школі (виникають, так звані, дислексія - порушення читання та дисграфія – порушення письма).

І, нарешті, по-третє, мовлення – це один з найголовніших засобів пізнання світу, а тому погано розвинене мовлення буде перешкоджати повноцінному розвитку особистості.

Але як довідатися, чи нормально розвивається мовлення дитини?

Звичайно, не всі діти, що нормально розвиваються обов'язково відповідають загальноприйнятій віковій нормі мовленнєвого розвитку, але, все ж, існують деякі вікові особливості розвитку мовлення дитини. Багато батьків через незнання цих закономірностей, іноді, дуже пізно помічають відставання своєї дитини в мовному розвитку.

Ігротерапія і корекційна робота з дітьми-аутистами

Діагноз «аутизм» ставиться рідко − всього у 2-4 випадках на 10 000 дітей, але в останні роки медицина спостерігає тенденцію до збільшення числа хворих, а це вимагає особливої уваги до них з боку суспільства, надання підтримки батькам цих непростих дітей.

Дитячий аутизм − аномальна форма психічного розвитку дитини, яка характеризується порушенням контакту з оточуючими, холодністю емоцій, стереотипністю діяльності. Цей психічний розлад можна назвати крайньою формою самоізоляції. Аутист неадекватно реагує і відчуває дефіцит соціальної взаємодії.
Аутичні діти занурені у себе і, зазвичай, не виявляють інтересу до інших людей; вони уникають дивитися в очі, дратуються від фізичних контактів; часто вони не говорять, не реагують на звертання, хоча й мають нормальний слух; вони повторюють міміку, слова та інтонації, які копіюють у інших; їм притаманні одноманітні, повторювані рухи; іноді вони хворобливо прив’язані до певних предметів, оточення.
Взаємодію з дитиною з аутизмом необхідно будувати в залежності від діагнозу і реальних можливостей самої дитини. Корекційна робота повинна вестися в декількох напрямах одночасно, серед яких одним з пріоритетних є ігрова діяльність (уміння і бажання дитини грати).
У нормі існують такі форми ігрової поведінки:
- Маніпулятивна гра (дитина катає, крутить, підкидає іграшку, не звертаючи уваги на її «функції»);
- Упорядкування (розкладання предметів у певному порядку − один на одного, в ряд, один в інший і т.д.);
- Функціональна гра (використання предметів і іграшок відповідно з їх функцією (наприклад, причісування ляльок іграшковим гребінцем));
- Символічна гра (дитина використовує об'єкт, заміщаючи ним інший об'єкт (наприклад, дитина скаче на паличці, як на коні)); дитина наділяє об'єкт властивостями, якими той не має («У цієї ляльки брудне обличчя»), дитина відноситься до відсутнього об'єкту так, ніби він присутній («Якщо чашка порожня, грає, ніби вона наповнена водою»).
Для дітей з аутизмом характерні різноманітні порушення психомоторики, які виявляються, з одного боку, в моторній недостатності, відсутності рухів співдружності, а з іншого − в появі одноманітних, стереотипних рухів у вигляді згинання і розгинання пальців рук, потягувань, махів кистями рук, підстрибуванні, обертання довкола себе, бігання навшпиньки тощо. Особливо характерні кругові рухи кистями рук біля зовнішніх кутів очей. Такі рухи з'являються або посилюються при хвилюванні, при спробі дорослого вступити в контакт з дитиною.
При аутизмі своєрідний характер має ігрова діяльність. Її характерною ознакою є те, що зазвичай дитина грає сама, переважно використовуючи не ігровий матеріал, а предмети домашнього вжитку. Вона може довго і одноманітно грати зі взуттям, шнурками, папером, вимикачами, дротами тощо. Сюжетно-ролеві ігри з однолітками у таких дітей не розвиваються. Спостерігаються своєрідні патологічні перевтілення в той чи інший образ у поєднанні з аутичним фантазуванням. При цьому дитина не зауважує оточуючих, не вступає з ними в мовний контакт.
Гра дітей з РАС (розладами аутичного спектру), як правило, нефункціональна, несоціалізована, позбавлена сюжету і символічних рис, монотонна, і складається з багаторазово повторюваних маніпуляцій з іграшками (які використовуються не за призначенням) або з неігровими неструктурованими матеріалами (палички, вода, пісок, шматочки тканини, шматки паперу).
Тому таких діток треба вчити грати, починаючи з розвитку предметно-ігрових дій, заснованих на особистісному інтересі дитини до тієї чи іншої іграшки або ситуації. При цьому обов'язково повинні враховуватися ігрові переваги дитини: для заняття − на перших порах береться улюблена або добре знайома дитині іграшка. Дорослий пропонує дитині здійснювати предметно-ігрові дії за наслідуванням, неодноразово повторює їх і супроводжує мовними коментарями. У подальшому дію з іграшкою переводять до сюжетно-відображувальної гри. Для становлення сюжетної гри дітей навчають грати спочатку поряд з партнером, а потім разом зі своїм однолітком. Лише поступово дітей у ході гри об'єднують в мікрогрупи.
Гра дітей в колективі тісно пов'язана з їх уявленнями про взаємини між людьми. Тому необхідно постійно формувати і збагачувати уявлення дітей про роль кожного члена сім'ї, про способи спілкування людей між собою. Гра виховує соціально прийнятні норми взаємин між людьми, навчає підпорядковувати свою поведінку вимогам ситуації і нормам моралі.
У ході подальшого навчання ці уявлення збагачуються знаннями дітей про різні професії, про значущість кожної професії для людського суспільства.
Робота з аутичними дітьми починається з найелементарніших завдань:
1. Вчити дітей спостерігати за предметно-ігровими діями дорослого і відтворювати їх за підтримки дорослого, наслідуючи його дій.
2. Вчити дітей обігравати іграшки.
3. Виховувати у дітей інтерес до виконання предметно-ігрових дій за наслідуванням і показом дій дорослого.
4. Виховувати у дітей емоційне ставлення до предмету або іграшки, яка обігрується.
5. Виховувати у дітей інтерес до рухливих ігор.
6. Вчити дітей брати участь в інсценуваннях епізодів знайомих казок.
7. Вчити дітей грати поруч, не заважаючи один одному.
У роботі з аутичними дітьми слід користуватися елементами таких перевірених програм як:
- "More Than Words" ("Більше, ніж слова"), згідно з якою, дитина спілкується не тільки з допомогою слів. Існує багато шляхів взаємодії, різною мірою відповідних соціальним нормам. Проте все, що дитина робить, навіть хитання, бігання туди-сюди або руху своїми пальцями перед своїм обличчям, повідомляє що-небудь про нього, навіть якщо це ненавмисне спілкування.
- RDI (Relationship Development Intervention) перша систематизована програма втручання, спеціально призначена для допомоги дітям, які зазнають труднощів, не дозволяють їм досягти вміння будувати відносини природним чином. З її допомогою діти отримують приклади того, що соціальні відносини можуть приносити радість і позитивні емоції.
- Соціальні історії, відомі також під назвою "сценарії з життя" [Social Scripts]. З їх допомогою діти долають невміння усвідомлювати почуття, точки зору або плани інших людей.
У роботі з дітьми слід також намагатися дотримуватися заповідей Марії Монтессорі:
- Ніколи не чіпай дитину, поки вона сам до тебе не звернеться (у будь-якій формі).
- Концентруйся на розвитку хорошого в дитині, так що в підсумку поганому буде залишатися все менше і менше місця.
- Будь активний у підготовці середовища. Проявляй постійну педантичну турботу про неї. Допомагай дитині встановлювати конструктивну взаємодію з нею. Показуй місце кожного розвивального матеріалу та правильні способи роботи з ним.
- Будь готовий відгукнутися на заклик дитини, яка потребує тебе, завжди прислухайся і відповідай дитині, яка звертається до тебе.
- Шануй дитину, яка зробила помилку і зможе зараз або трохи пізніше виправити її, але негайно твердо зупиняй будь-яке некоректне використання матеріалу і будь-яку дію, що загрожує безпеці самої дитини або інших дітей.
- Шануй дитину, яка відпочиває або наглядає за роботою інших, або розмірковує про те, що вона робила чи збирається робити.
- Завжди у поводженні з дитиною використовуй кращі манери і пропонуй їй краще в тобі і найкраще з того, що є в твоєму розпорядженні.

Корекційні вправи для роботи з аутистичними дітьми

 

Музикотерапія допоможе дітям із особливими освітніми потребами

  У сучасній педагогічній та психологічній літературі та практиці ми все частіше зустрічаємо зацікавленість науковців і практиків щодо закономірностей формування особистості дитини з вадами психофізичного розвитку засобами впливу різноманітних психокорекційних методик на їхню емоційно-вольову сферу.

Однією з таких арттерапевтичних методик є музикотерапія, яка доволі широко використовується в сучасній психологічній практиці як один із найефективніших методів психотерапії. Музична психотерапія представляє собою метод, що використовує музику як засіб корекції.

Такі заняття потребують спеціальної попередньої підготовки дитини. Перебування в тихій, спокійній атмосфері кабінету психолога, зручне розташування на килимі або канапі налаштовує дитину на сприйняття певного музичного твору/ Діти з полісенсорними порушеннями краще сприймають звуки живої природи, що притаманно їхньому місцю проживання. Наприклад, звуки лісу, струмка, пташиний спів, шум дощу в аудіозаписах сприймаються краще, аніж шум морського прибою чи крики морських чайок. Для зняття психоемоційного збудження використовуються на заняттях колискові пісні («Колискова для кота» В. Ігнатьєва, українська народна «Ой, спи, дитя», «Киця» В. Вітліна) та музика Ф. Шопена і П. Чайковського (творам саме цих композиторів надають перевагу діти).

Для того, щоб зняти психоемоційну напругу у дітей, застосовується на заняттях методичний прийом, який дозволяє використати «живу» музику як засіб комунікації, що дає також можливість дитині в такий спосіб позбутися негативних емоцій.

Сеанси музикотерапії дозволяють заспокоїти або активізувати, зацікавити дитину, допомогти встановити контакт між нею і психологом, педагогом, розвинути комунікативні можливості, сприяють формуванню почуттів реагування та впливають на розвиток вищих психічних функцій.

 

 

Розвиваємо мову у дітей з синдромом Дауна

Для дитини з синдромом Дауна велике значення має навчання спілкуванню. При відносно хорошому розумінні звернених до нього слів, у дитини відзначається значне відставання розмовної мови. На мова дітей з синдромом Дауна впливають особливості анатомічної будови мовного апарату, нейрофізіологічні і медичні фактори, особливості пізнавальної сфери. Все це створює додаткові складності при формуванні чіткого звуковимови, відбивається на характеристиках голосу і мови. Як розвивати мову у дитини з синдромом Дауна? Питання, яке хвилює багатьох батьків. У даній статті ви зможете знайти вичерпну відповідь.


Запропоновані рекомендації і вправи дозволять підготувати грунт для розвитку навичок розмовної мови. Основну увагу слід приділяти тренуванні і зміцненню м’язів губ, язика, м’якого піднебіння, отримання навичок мовного дихання. Займаючись з дитиною потроху з самого народження, роблячи це на тлі яскравих емоцій, ви зможете компенсувати природні дефекти дитини з синдромом Дауна та покращити якість вимовних слів. Лепет є основоположним умінням для розвитку мови, він зміцнює механізми артикуляції і робить їх рухливими. Лепет здійснює і аудитивная зворотну реакцію, тобто дитина звикає до звуків і їх варіацій у людської мови. Хоча лепет дітей з синдромом Дауна і схожий на лепет нормальних дітей, але він менш тривалий і частий, потребує постійної стимуляції і підтримки дорослих. Те, що діти з синдромом Дауна менше белькочуть, має, на думку вчених, дві причини. Перша пов’язана з притаманним цим дітям загальним гипотонусом (слабкістю мускулатури), який поширюється і на мовний апарат; інша — обумовлена аудитивной зворотним зв’язком. Зазвичай немовлятам подобається слухати власний лепет. Через фізіологічних особливостей будови слухового апарату, а також частих вушних інфекцій діти з синдромом Дауна майже не чують власного голосу. Це перешкоджає тренуванні окремих звуків і включенню їх у слова. Тому рання діагностика порушень слуху має стратегічний ефект для подальшого мовного та психічного розвитку дитини.

Стимуляції аудитивной зворотного зв’язку сприяє виконання наступних вправ. Встановіть зоровий контакт з дитиною (відстань 20-25 см), розмовляйте з ним: говорите «а», «ма-ма», «па-па» і т.п. Посміхайтеся, кивайте, спонукайте дитину бути уважним. Потім зробіть паузу, щоб дати йому можливість проявити реакцію. Спробуйте вести з ним діалог, в процесі якого ви і дитина обмінюєтеся реакціями. Будьте ініціативні. Коли дитина лепече, не перебивайте його, а підтримуйте, зберігаючи з ним контакт. Коли він припинить, повторіть за ним звуки і спробуйте знову «розговорити» його. Варіюйте голос. Експериментуйте з тоном і гучністю. З’ясуйте, на що ваша дитина реагує найкраще.

Подібні заняття необхідно проводити кілька разів на день по 5 хвилин. Найкраще починати з самого народження і продовжувати в різних формах, поки дитина не навчиться говорити. Цей прийом можна використовувати і при розгляданні предметів або картинок. Необхідно спонукати дитину доторкатися до них. Спочатку немовля плескає по ним. Це нормальна реакція, яку не можна припиняти. Показиваніе вказівним пальцем — це результат більш просунутого розвитку. Головна мета — спонукати дитину лепетати. Називайте предмети і картинки, заохочуйте його до повторення окремих звуків слідом за вами.

Наступний крок після белькотіння — розвиток артикулированной мови. Якщо лепет не переходить спонтанно в мову, то завдання батьків і вихователів полягає в її формуванні. Велику роль у цьому відіграє імітація, або наслідування. Як показує практика, діти з синдромом Дауна не імітують спонтанно. Дитину необхідно вчити спостерігати і реагувати на те, що він бачить і чує. Навчання наслідування — це ключ до подальшого навчання.

Розвиток імітаційних здібностей починається з наслідування простим діям дорослого. Для цього посадіть дитину за стіл або на дитячий стільчик. Сядьте навпроти нього. Переконайтеся, що між вами є зоровий контакт. Скажіть: «Постучи по столу!» Продемонструйте дію і скажіть в певному ритмі: «Тук, тук, тук». Якщо дитина реагує, нехай навіть слабко (можливо, спочатку тільки однією рукою), порадійте, похваліть його і повторіть вправу ще два рази. Якщо дитина не реагує, візьміть його за руки, покажіть, як треба стукати, і скажіть: «Тук-тук-тук». Коли дитина цим опанує, можна використовувати інші рухи, наприклад тупання ногами, розмахування руками і т.п. У міру розвитку наслідувальних здібностей основні вправи можуть бути доповнені пальчиковими іграми з простими римуваннями. Не слід повторювати одне і те ж рух більше трьох разів, так як воно може набриднути маляті. Краще повертатися до виконання вправ кілька разів протягом дня. Це правило поширюється і на всі наступні завдання.

Особливий дитина.

Щоб стимулювати імітацію мовних звуків, можна виконувати такі вправи. Подивіться на дитину. Поплескайте себе по відкритому роті, щоб вийшов звук «уа-уа-уа». Поплескайте рукою по губах дитини, щоб спонукати його видати такий же звук. Для подальшої демонстрації піднесіть його руку до ваших губ. Сформуйте навик, ляскаючи дитини за його роті і вимовляючи звук. Повторення голосних звуків А, І, О, У сприяє імітація моторних реакцій.

Звук А. Покладіть вказівний палець на підборіддя, опустіть нижню щелепу і скажіть: «А».

Звук І. Скажіть «І», розтягнувши пальцями куточки рота в сторони.

Звук О. Вимовте короткий, чіткий звук «О». Зробіть значок «О» середнім і великим пальцями, коли вимовляєте цей звук.

Звук У. Скажіть довге перебільшене «У», згорнувши руку в трубочку і піднісши до рота, і відводите її при проголошенні звуку. Не забувайте кожного разу хвалити дитину. Іноді може знадобитися кілька днів, перш ніж у нього почне виходити. Якщо малюк не повторює, що не примушуйте його. Перейдіть до чого-небудь іншому. З’єднайте імітацію мови з іншого імітацією, яка доставляє вашій дитині задоволення.

Великий вплив на якість голосу надає правильне дихання. У дітей з синдромом Дауна дихання поверхневе і здійснюється переважно через рот, так як часті застуди ускладнюють дихання носом. Крім того, млявий гіпотонічно мову великих розмірів не поміщається в ротовій порожнині. Тому, крім профілактики простудних

захворювань, необхідно тренувати дитини закривати рот і дихати носом. Для цього губи дитини зводяться разом легким дотиком, так що він закриває рот і якийсь час дихає носом. Натисканням вказівного пальця на область між верхньою губою і носом досягається зворотна реакція — відкриття рота. Ці вправи можуть проводитися по кілька разів на день, залежно від ситуації. Доцільно також рано привчати дітей з синдромом Дауна до формуючої щелепу соску. При ссанні рот дитини буде закритий, а дихання буде здійснюватися через ніс, навіть коли він втомився або спить.

Виробленні хорошою повітряного струменя сприяють вправи на видування повітря, які також спираються на вміння дитини імітувати. Завдання виконуються в невимушеній ігровій формі. Слід підтримувати будь старання дитини, поки він не почне робити правильно. Наприклад: дути на висять пір’я або інші легкі предмети; грати на губній гармошці, виробляючи звуки при вдиху і видиху; здувати пір’я, вату, розірвані паперові хусточки, м’ячики для настільного тенісу; задувати сірник або вогонь свічки; грати на іграшкових трубах і флейтах, дути на вітрові коліщатка; надувати згорнуті паперові змійки, кульки; дути через трубочку в мильну воду і пускати бульбашки; приводити видуванням повітря в рух паперові кораблики і плаваючі іграшки у вигляді тварин; дути через трубочку і цим приводити в рух пір’я і шматочки вати; надувати мильні бульбашки; голосно видихати або гарчати; дути на дзеркало або скло і малювати там що-небудь. Ці та інші вправи можуть змінюватись в різних ігрових формах відповідно до віку дитини.

Особливо важливі для дітей з синдромом Дауна вправи на поліпшення рухливості мови, так як нормальна моторика мови — це хороша передумова для правильного смоктання, ковтання і жування, а також говоріння. Вправи для розвитку у немовлят рухливості мови і щелеп складаються переважно з масажу та допомоги в звикання до відповідної віку їжі.

При масажі мови краю мови поперемінно ліворуч і праворуч придавлюються вказівними пальцями до тих пір, поки не виникає зворотної реакції. Темп зміни залежить від швидкості реакції у відповідь. Обережними рухами вказівного пальця можна ворушити кінчик язика вправо і вліво, вгору і вниз. Схожі руху викликає легке лоскотання трубочкою для пиття або зубною щіткою. Іноді може бути корисною акуратна чистка країв мови електричною зубною щіткою. Підходять і маленькі щіточки з набору по тренуванню чищення зубів. Одностороннім вібруванням однієї щоки і натисканням на другу можна викликати обертальний рух мови в роті.

Приклади вправ для розвитку рухливості мови:

• облизувати ложки (з медом, пудингом та ін.);

• мазати медом або варенням верхню чи нижню губу, лівий або правий куточок рота, щоб дитина облизував кінчиком язика;

• проводити рухи мови в роті, наприклад, поперемінно класти мову то за праву, то за ліву щоку, під верхню чи нижню губу, клацати мовою, чистити мовою зуби;

• голосно клацати мовою (мова при цьому залишається за зубами);

• захоплювати зубами пластмасовий стаканчик, класти в нього гудзики або кульки і, трясучи головою, виробляти ними шум;

• закріпити гудзик на довгій мотузці і пересувати її зубами з боку в бік.

Вправи для розвитку рухливості щелеп та мови включаються в артикуляційні ігри, що імітують різні звуки або дії (кішка облизується, собака скалить зуби і гарчить, заєць гризе морквину і т.д.).

Видозміна губ у дітей з синдромом Дауна пов’язано з постійним витіканням слини і тиском мови, особливо на нижню губу. Тому важливо навчити дитину закривати рот. Потрібно звертати увагу на те, щоб губи вільно змикалися, червона облямівка губ залишалася видна і губи не були втягнуті. Немовлят і маленьких дітей можна гладити середнім і вказівним пальцями ліворуч і праворуч від носа вниз, наближаючи таким чином підняту верхню губу до нижньої. Нижню губу можна наближати до верхньої легким натисканням великого пальця. При цьому підборіддя не повинен бути піднесеним, бо тоді нижня губа буде знаходити на верхню. Випинання і розтягування губ, попеременное накладання однієї губи на іншу, смикання і вібрація верхньої губи розвивають їх рухливість. Для зміцнення м’язів можна давати дитині утримувати губами легкі предмети (соломинку), посилати повітряні поцілунки, після їжі затримувати ложку в роті і щільно стискати її губами.

Загальна гіпотонія у дітей з синдромом Дауна тягне за собою знижену рухливість піднебінної фіранки, що виражається в гнусавости і хриплости голосу. Гімнастику для піднебіння можна комбінувати з простими рухами: «аха» — руки з розмахом піднімаються вгору, «аху» — бавовна руками по стегнах, «Ахайя» — бавовна руками, «ахо» — сильно тупнути однією ногою. Такі ж вправи проводяться зі звуками «п», «т», «к». Тренуванні піднебінної фіранки сприяють ігри з м’ячем з вигуком окремих звуків: «аа», «ат», «апа» і т.д. Корисно демонструвати природні звуки (кашель, сміх, пирхання, чхання) і мотивувати наслідування дитини. Можна використовувати ігрові вправи на повторення: вдихнути і видихнути на «м»; говорити по складах «мамам», «ме-Меме», «Амам» і т.д .; дихати на дзеркало, скло або в руку; видихати з положенням мовного апарату як при звуці «а»; видихати через вузьку щілину між верхніми зубами і нижньою губою; покласти кінчик язика на верхню губу і фоніровать, потім на зуби і на дно ротової порожнини; вимовляти звук «н» із затиснутим носом; при видиханні переходити від «п» до «т». Хорошим тренуванням служить Шепітноїмова.

Розвитку розмовної мови сприяє ситуаційне використання слів. Слід називати ті предмети, які найбільш актуальні для вашої дитини. Наприклад, якщо дитина хоче печиво, то, показуючи на нього, потрібно питати: «Печиво?» і відповідати: «Так, це печиво». Треба використовувати мінімальну кількість слів, говорити повільно і чітко, повторювати одне і те ж слово кілька разів. Бажано, щоб артикуляційні рухи губ дорослого потрапляли в поле зору дитини, викликали бажання імітувати їх.

Багато дітей з синдромом Дауна вдаються до заміщує слова жестів і рухів. Це слід підтримувати і допомагати їм спілкуватися на такому рівні, тому що усвідомлення значення кожного жесту через слова активізує розмовну мову. Крім того, жести можуть стати в нагоді як доповнення до мови в моменти, коли дитині важко передати своє послання словами.

У силу того що произносительную сторону мови дітей з синдромом Дауна можна удосконалювати протягом всього життя, багато з перерахованих вище вправ можна продовжувати робити і тоді, коли дитина вже навчиться розмовляти.

Як говорити з дитиною про її особливі потреби у навчанні:


  • давайте окремі поради, котрі б допомогли Вашій дитині зрозуміти, що їй допомагає вчитися краще, наприклад: «Мені здається, що ти краще запам'ятовуєш інформацію, коли бачиш предмети»;

  • якщо необхідно, пояснюйте своїй дитині результати оцінювання, щоб вона краще розуміла свої можливості та потреби, а також їх пов'язаність з навчанням та життям;

  • пояснюйте, що кожна людина навчається зі своєю швидкістю та особливим підходом. Наприклад, одні діти навчаються краще, коли прослухають пропоновані їм матеріали, а інші – коли прочитають або побачать на власні очі;

  • використовуйте слова, котрі Ваша дитина розуміє;

  • наголошуйте на тому, що Ваша дитина не лишається на самоті зі своїми проблемами. Їй зможуть допомогти батьки, родина та персонал школи;

  • допомогу, котру буде отримувати Ваша дитина, описуйте конкретно, реалістично та в позитивному світлі;

  • обговоріть, як потрібно реагувати на можливі образи від однолітків;

  • проводьте рольові ігри, моделюючи можливі складні ситуації в школі;

  • шукайте можливостей підтримки та інформаційного забезпечення. Коли Ваша дитина зростатиме, допомагайте їй робити це самостійно, щоб з часом вона могла захищати право на свої власні освітні потреби;

  • доцільно заохочувати свою дитину до активної участі у складанні Індивідуальної програми розвитку та встановленні реалістичних цілей за результатами навчання;

  • дайте почитати дитині книги, в яких описуються проблеми, подібні до її проблем. Книги надають дітям можливість встановлювати зв'язки між подіями та головними героями і проводити паралелі з їх власним життям. Саме так часто пом'якшується відчуття самотності, сум'яття чи ізоляції. Діти можуть у житті опиратися на мудрість та моделі поведінки, запозичені з прочитаних чи прослуханих книжок. 


Підбадьорюйте

Після того, як сім'я вперше дізналася, що у дитини можуть бути особливі потреби, їй може знадобитися час для адаптації. Дитині також може бути нелегко в цей період. Підбадьорюйте дитину, більше звертайте увагу на її сильні сторони – це допоможе сформувати рівновагу зі щойно виявленими проблемами. Здібності є в усіх дітей, їх потрібно лише виявити і розвивати.

Хваліть завжди за конкретну дію, будьте красномовними:


  • «Ти дуже добре зробив ...»

  • «Я бачу, що ти набагато краще вчишся, коли ...»

  • «Я помітив покращення в ...»

  • «Давай разом попрацюємо над ...»

  • «Я дуже ціную твою значну роботу та зусилля, витрачені на ...»

  • «Чим я можу тобі допомогти...», «Я бачу, ти добре попрацював над…», «Дякую, що ти ретельно виконав завдання». 


Будьте готові допомагати дитині, однак за найменшої можливості посилюйте її незалежність. Підбадьорюйте та заохочуйте дитину, щоб формувати її самостійність та впевненість:


  • складіть список усіх сильних сторін та потреб своєї дитини та часто звертайтеся до нього;

  • якщо можливо, допомагайте Вашій дитині висловлювати свої думки. Для зразку висловлюйте перед нею свої думки вголос;

  • робіть наголос на позитивному: визначайте, підтримуйте та формуйте сильні сторони своєї дитини. Створюйте ситуації, де ці сильні сторони можуть якнайкраще проявлятися. Визнання та похвала від інших утворюють міцне підґрунтя для навчання новим та незнайомим навичкам чи завданням. Уникайте порівняння дитини з іншими дітьми, оскільки це нівелює унікальність кожної особи;

  • надавайте Вашій дитині можливості навчитися новому – займатися спортом чи рукоділлям. Дітям потрібно відчувати, що вони щось вміють або знають, як робити;

  • створюйте для своєї дитини та підтримуйте ситуації, в яких вона відчуватиме задоволення від допомоги іншим;

  • допомагайте своїй дитині гордитися її етнічним походженням. Розкажіть їй про корені та історію своєї сім'ї. Разом досліджуйте своє родове дерево. З цими знаннями у дитини сформується глибоке відчуття самоідентифікації;

  • сформуйте стабільні зразки суспільної поведінки. Вони допоможуть дітям почуватися більш захищеними і краще розв'язувати низку соціальних проблем;

  • вдома прививайте своїй дитині ставлення «я можу», щоб вона впевнено пробувала нові навички. Коли дитині не вдається досягати успіху, намагайтеся виробити в неї ставлення до цього як до навчання, а не як до поразок. Запитуйте: «І чого ти навчився?» або «Що ти зробиш по-іншому наступного разу?».



Навчайте дитину навичкам прийняття рішень

Упевненість приходить тоді, коли дитина має навички вирішення проблем для прийняття правильних життєвих рішень. Дітям потрібен набір навичок, котрі б допомагали приймати рішення у мінливих умовах.

Щоб допомогти своїй дитині вирішувати проблеми, застосовуйте просту модель їх розв'язання, зразок якої надається далі.


  • Використовуйте стратегію заспокоєння – перед прийняттям рішення порахуйте до десяти або поговоріть самі з собою.

  • Визначте проблему. Нехай Ваша дитина висловить наявну проблему своїми словами. Можливо, Вам потрібно буде задавати їй питання, щоб допомогти у цьому.

  • Сформулюйте можливі шляхи вирішення. Не критикуйте жодну ідею.

  • Відкиньте варіанти, які будуть незручними або непосильними для Вашої дитини.

  • Зважте всі «за» та «проти» тих варіантів, що залишилися, а потім виберіть найкращий з них. Запитайте: «Що буде, якщо ти спробуєш ось так?»

  • Обговоріть, що слід робити для втілення цього рішення і як діяти в разі виникнення проблем.

  • Після прийняття рішення – дійте.

  • Оцініть це рішення. Наскільки воно було вдалим. Що можна наступного разу зробити по-іншому? Чого Ви навчилися?

  • Моделюйте навички вирішення проблем своєї дитини. Обговоріть шляхи співпраці та активної роботи з партнерами для пошуку взаємовигідних рішень.



Формуйте комунікаційні навички

Покращення комунікаційних навичок дитини підвищує її шанси стати впевненою, незалежною та успішною дорослою людиною. Ефективні комунікаційні навички дозволяють дітям висловлювати свої потреби та побажання, розвивати соціальні стосунки.


  • Заохочуйте свою дитину висловлювати власні ідеї, почуття, думки та погляди, а самі активно слухайте. У сім'ї обговорюйте події під час споживання їжі, поїздок на машині, прогулянок або перед сном.

  • Слухайте свою дитину. Вставляйте кілька слів, щоб підбадьорити, заохотити до спілкування. Коли навички активного слухання моделюються вдома, дитина, швидше за все, буде повторювати їх під час свого спілкування з іншими.

  • Заохочуйте свою дитину ставити запитання.

  • Давайте своїй дитині можливість спілкуватися з різноманітними людьми: сусідами, членами родини, меншими дітьми чи професіоналами.

  • Для тренування комунікацій в різноманітних ситуаціях використовуйте рольові ігри.



Стимулюйте дружні стосунки

Дітям з особливими потребами можуть знадобитися підтримка та заохочення до встановлення дружніх стосунків. Взаємодіючи з іншими людьми, діти вчаться вирішувати свої власні конфлікти, розуміти суспільні рамки, здобувати повагу інших та розвивати чуттєвість до унікальних потреб оточуючих. А для цього:


  • Обговорюйте елементи дружби – повагу, довіру, задоволення, прийняття. 

  • Заохочуйте дітей запрошувати їх друзів до себе додому.

  • Запросіть друга Вашої дитини на якусь сімейну подію.

  • Запропонуйте групи, команди чи організації, до яких може приєднатися Ваша дитина – часто дружба виникає в організаціях, де в дітей є спільні інтереси.

  • Заохочуйте дитину ставити питання та демонструвати інтерес щодо оточуючих.

Інклюзивна освіта

Інклюзивна освіта – це система освітніх послуг, що ґрунтується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання, що передбачає навчання дитини з особливими освітніми потребами, зокрема дитини з особливостями психофізичного розвитку, в умовах загальноосвітнього закладу . Інклюзивне навчання забезпечує доступ до освіти дітей з особливими потребами у загальноосвітніх школах за рахунок застосування методів навчання, що враховують індивідуальні особливості таких дітей. В основу інклюзивної освіти покладена ідеологія, яка виключає будь-яку дискримінацію дітей; забезпечує рівноцінне ставлення до всіх людей, але створює спеціальні умови для дітей з особливими потребами. Отримані поза соціумом знання і вміння не могли допомогти дітям з особливими освітніми потребами цілковито адаптуватися в суспільстві, підготуватися до подолання неминучих життєвих труднощів, а, отже, реалізуватися в повній мірі як рівноправні і повноцінні члени суспільства. В інклюзивних класах діти з особливими потребами включені в освітній процес. Вони осягають основи незалежного життя, засвоюють нові форми поведінки, спілкування, взаємодії, вчаться виявляти активність, ініціативу, свідомо робити вибір, досягати згоди у розв’язанні проблем, приймати самостійні рішення.

Філософія інклюзії базується на вірі в те, що кожна людина з вадою має отримати освіту і житлові умови, які б якомога ближче відповідали нормальним. Вона передбачає істотні зміни в культурі, політиці та практичній діяльності шкіл. Одним із аспектів інклюзивної освіти є забезпечення ефективності навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку в загальноосвітньому закладі. Увага зосереджується на соціалізації дітей цієї категорії та якості навчання. Діти з особливими потребами стають частиною нашого життя, вони включаються в загальноосвітні школи, оточення, спільноти. До них ставляться як до рівних і як таких, що заслуговують на повагу і сприйняття їх такими, як вони є. Це те право, яким всі ми користуємось як члени суспільства.

Інклюзія базується на концепції «нормалізації», в основі якої – ідея, що життя і побут людей з обмеженими можливостями мають бути якомога більше наближені до умов і стилю життя усієї громади. Принципи «нормалізації» закріплені низкою сучасних міжнародних правових актів: Декларація ООН про права розумово відсталих (1971), Декларація про права інвалідів (1975), Конвенція про права дитини (1989) та ін. Зокрема, Декларація ООН про права розумово відсталих є першим нормативно–правовим документом щодо визнання осіб з порушеннями психофізичного розвитку суспільно повноцінною в соціальному сенсі меншиною, яка потребує соціального та правового захисту.

Особливості інклюзивної дошкільної освіти

Аналіз закордонної практики свідчить, що інклюзивна освіта передусім є можливістю для дітей з нерізко вираженими вадами психофізичного розвитку. Це, зокрема, окремі форми затримки психічного розвитку, певні мовленнєві відхилення, зниження слуху чи зору, нескладні опорно-рухові вади, порушення емоційно-вольової сфери. Якщо такі діти мають збережений інтелект, самостійно себе обслуговують, адекватно контактують з однолітками, мають сімейну підтримку, то, за умови фахового психолого-педагогічного супроводу, вони цілком можуть засвоювати культурний досвіт у середовищі здорових однолітків. Згідно з Концепцією розвитку інклюзивного навчання в Україні здійснюється активний пошук та впровадження ефективних шляхів соціальної взаємодії дітей, що потребують корекції психофізичного розвитку, із їхніми здоровими однолітками. Найпершими, хто помічає проблеми та труднощі у розвитку дитини є батьки, лікарі-педіатри, вихователі. Тому дуже важливо, щоб вони не зволікали, не чекали на спонтанне усунення вади, а звернулися до фахівців. Консультацію щодо раннього розвитку дитини, створення необхідних для неї умов, за необхідності - і допомогу, можна одержати у психолого-медико-психолоіїчних консультаціях. Для цього батькам не потрібно жодних направлень і дозволів. Вони можуть відвідати ПМПК з власної ініціативи. Чим раніше дитина одержить необхідну допомогу (педагогічну, психологічну, медичну), тим легше буде структура її дефекту, тим краще вона розвиватиметься. Важливо, щоб і вихователі дошкільних закладів вчасно помічали проблеми поведінки дітей, труднощі у навчанні і радили батькам відвідати спеціалістів ПМПК. Саме вони допоможуть визначити, що спричинило труднощі чи вади у розвитку дитини, привело до проблем шкільного навчання: порадять, які умови створити у сім ї, дитячому садку; нададуть корекційну допомогу або порадять спеціальний заклад для цього. Приймати рішення про заклад для дитини з психофізичними вадами мають батьки разом із фахівцями ПМПК.

При цьому необхідно врахувати дуже багато чинників,зокрема:

категорія аномального розвитку;
вік дитини;
конкретний клінічний діагноз;
наявність супутніх відхилень; -стан соматичного здоров я;
інтелектуальний ступінь;
особливості психічного та фізичного розвитку;
потреби та можливості дитини.

Тобто, потрібно рекомендувати заклад з урахуванням суто індивідуальних особливостей розвитку дитини та потреб родини. Вагомого значення для правильної постановки діагнозу, вибору форми організації навчання, реалізації індивідуального підходу набуває психолого-педагогічна характеристика на дитину, написана педагогами дитячого садка, у якому вона перебувала. Адже у процесі систематичного навчання та виховання дитини найбільш яскраво виявляються її здібності, проблеми та труднощі. До складання документу може бути залучений і психолог, якщо він систематично працював з дитиною. Підсумовуючи викладене, вихователь може зауважити своєї припущення щодо причин, які обумовлюють відставання дитини у розвитку, труднощі та прогалини у засвоєнні програми дошкільного закладу. Проте, ніяких діагнозів, навіть у вигляді припущення, педагог не формулює, оскільки вада дитини. її конкретний клінічний діагноз, встановлюють колегіально працівники ПМПК на підставі ґрунтовного вивчення матеріалів особової справи, картки розвитку дитини, медичних документів, малюнків дитини, психолого-педагогічної характеристики та результатів обстеження дитини. Якщо корекційні педагоги, практичні психологи, які спеціалізуються на корекційній роботі, є компетентними щодо роботи з такими дітьми, то вихователі дошкільних закладів часто не мають ні психологічної, ні методичної готовності до інклюзії. Тому у ДНЗ має здійснюватися спеціальна підготовка педагогічного персоналу. Наказом Міністерства освіти та науки України «Про створення умов щодо забезпечення права на освіту осіб з інвалідністю» від 2 грудня 2005року №651 передбачено включення у навчальні плани вищих навчальних закладів 111-І V рівня акредитації,що готують фахівців за напрямком «Педагогічна освіта», дисципліни «Основи корекційної педагогіки», яка й забезпечить професійну готовність до інклюзивної освіти. Досвіт інших країн переконливо доводить, що для тих фахівців, які вже працюють у навчальних закладах, ефективними ланками такої підготовки є курси підвищення кваліфікації, теоретичні та практичні семінари, тренінги. Змістом такої освіти мають бути основи корекційної педагогіки і психології, з певними методичними аспектами.

Зокрема вихователі мають бути компетентними у таких питаннях: • підходи держави та суспільства до організації освіти дітей, які мають вади психофізичного розвитку; • основні поняття корекційної педагогіки та спеціальної психології; • особливості і закономірності розвитку різних категорій осіб з психофізичними вадами; • комплексне психолого-педагогічне вивчення дітей; • диференційовані та індивідуальні механізми і прийоми дошкільного корекційного навчання та виховання кожної категорії дітей;• зміст та методи роботи з родинами вихованців.

З метою реалізації інклюзивної освіти вихователі повинні вміти:

здійснювати моніторинг розвитку дітей, що мають труднощі у засвоєнні знань, різних видів діяльності та адекватно оцінювати причини, якими спричинено ці труднощі.
свогчасно виявити відхилення у розвитку дошкільників та під керівництвом корекційного педагога брати участь у здійснені правильного психолого-педагогічного супроводу дітей, що потребують корекції психофізичного розвитку;
здійснювати індивідуальний та диференційований підхід до вихованців з вадами психофізичного розвитку;
формувати готовність здорових дошкільників до позитивної спільної взаємодії з однолітками, що потребують корекції психофізичного розвитку;
проводити роботу з батьками щодо надання їм правдивої інформації про осіб з порушенням психофізичного розвитку.

Поза всяким сумнівом, компетентність вихователів є однією з умов ефективності дошкільної освіти. Результати досліджень багатьох науковців засвідчують, що розумовий, емоційний і соціальний розвиток дітей з психофізичними вадами прямо залежить від позитивного ставлення до них, їх розуміння та прийняття педагогами, батьками і здоровими дітьми. Сприятливе соціальне та розвивальне середовище є однією з вихідних умов розв'язання проблем інклюзивної освіти. Тому забезпечення такого середовища -одне із завдань психолого-педагогічного супроводу дітей, що потребують корекції психофізичного розвитку. Педагоги дошкільного закладу мають передусім формувати позитивне ставлення здорових вихованців до дітей з психофізичними вадами, прийоми адекватної взаємодії, емпатії.

Ця робота здійснюється за допомогою таких методів:

а) бесіда,
б) переконання,
в) розгляд проблемних ситуацій,
г) сюжетно-рольові ігри,
д) перегляд спеціально відібраних відеосюжетів.

Оскільки дитина-дошкільник - це відзеркалення сім'ї, то відповідну роботу потрібно провести і з батьками здорових дітей, формуючи у них позитивне ставлення до перебування у групі дітей з особливими потребами. Отже, інклюзивна дошкільна освіта - це одна із реалій нашого життя. Проте, потрібно пам'ятати, що її ефективність залежить від багатьох умов, головною з яких є комплексний психолого-педагогічний супровід. З метою впровадження системи психолого-педагогічного супроводу дітей дошкільного віку, які навчаються в умовах інклюзивної освіти, важливим є організація і здійснення комплексного підходу, реалізація якого передбачає:

1. Поетапне впровадження інклюзивної освіти, яке потребує проведення необхідних психосоціальних та педагогічних заходів, а саме:

- Психодіагностичний етап: - діагностика рівня розвитку дітей: виявлення індивідуальних особливостей психічного, фізичного, інтелектуального розвитку; рівня розвитку психічних процесів; діагностики соціальної зрілості, інтелекту, стилю взаємодії педагогів і батьків з дитиною; - тестування та анкетування педагогів та батьків на предмет готовності до здійснення інклюзивного навчання;вивчення особливостей сім'ї, в якій виховується дитина;психолого-педагогічне спостереження за особливосгями соціальної взаємодії учнів у школах з інклюзивним навчанням.

2. Оформлення документації для здійснення психолого-педагогічного супроводу дитини з особливими потребами:

банку даних дітей відповідно до особливостей та наявних порушень;
картки здоров'я і розвитку дитини;
психологічної картки індивідуального розвитку дитини;
соціального паспорту сім'ї, в якій виховується дитина;
щоденника спостереження за дитиною в начальному закладі;
щоденника спостереження за станом здоров’я поведінкою дитини вдома у позаурочний час.

3. Розробка та затвердження індивідуальних програм навчання і розвитку з рекомендаціями для педагогів і батьків, розроблених за участі різних фахівців (лікаря, психолога, соціального педагога, педагога-дефектолога, учителя-логопеда).

4. Створення власної навчально-методичної та інформаційної бази, а саме:

банку даних навчальних і виховних програм;
механізму забезпечення отримання оперативної інформації про рівень здоров'я, навчання і розвиток дитини з особливими потребами.

5. Моніторинг результативності, який передбачає застосування наступних методів:

- дидактичного - вивчення результативності різних сторін навчально-виховного процесу; - виховного - простеження ефективності виховного процесу, системи взаємостосунків його учасників; - управлінського - простеження за характером взаємостосунків на різних управлінських рівнях в системах: «керівник - педагогічний колектив», «керівник - діти», «керівник - батьки», «керівник - зовнішнє середовище»; - соціапьно-психологічного - спостереження за системою колективно- групових взаємовідносин, за характером психологічної атмосфери педагогічного колективу, психологічного стану дітей, батьків; - медичного - відстеження динаміки стану здоров'я дитини з особливими потребами. 6. Виявлення і прогнозування можливих проблем, серед яких можуть бути наступні: - виникнення опору новому середовищу з боку дитини, для зняття якого потрібно включати розробку додаткових освітньо-виховних ресурсів; - виникнення внутрішніх і зовнішніх конфліктів між педагогом і дитинок), педагогом і батьками внаслідок роботи із проблемою «особливоїдитини». 7. Розробка шляхів корекції можливих негативних наслідків: - планування резерву часу для перегляду спланованих форм, методів, прийомів роботи з дітьми та їх батьками; - ґрунтовне пояснення батькам і педагогам переваг інклюзивної освіти; - реорганізація індивідуальних психолого-педагогічних програм супроводу дітей, які виявляють відповідні проблеми; - відстеження результативності впроваджених змін.

Поради й рекомендації вихователю, у групі якого навчається дитина і особливими потребами.

1. Навчитися толерантно ставиїися до особливих дітей, але в ніякому разі не акцентувати увагу на дитині. 2. Сприяти тому, щоб кожна дитина відчула себе прийнятною. 3 Сприяти створенню у дитячому колективі атмосфери доброзичливості, справедливості й терпимості. 4- Надавати індивідуальну підтримку, але при цьому не відокремлювати дітей з особливими потребами від основної групи дітей. 5- Намагатися наблизити навчальні завдання до потреб і можливостей такої дитини. 6. Співпрацювати з іншими педагогами (логопедом, психологом, лікарями) та батьками в одній мультидисциплінарній команді.

Психолого-педагогічна характеристика

Психолого-педагогічна характеристика має відповідати таким вимогам: - підсумок спостережень; - добір фактів; - систематизація фактів та висновки педагога; - характер викладу; - позитивні сторони дитини; - індивідуальна робота з дитиною (хто проводив з фахівців); - обсяг характеристики (має бути короткою,але переконливою).

Який вплив на дитину може надати кінетичний пісок?

По – перше, самостійна і імпровізована діяльність з піском, посилює бажання дитини дізнатися  щось нове. Він намагається експериментувати, створює цікаві фігури з піску, які день у день стають складніше за структурою.

По – друге, будь-які вправи з приємним, рухомим матеріалом, розвивають тактильну чутливість, яка є запорукою «ручного інтелекту». На кінчиках наших пальців розташовуються біологічно активні точки, саме на них в першу чергу впливають повітряні частинки піску.

По – третє, активні і пасивні гри з піском, сприяють розвитку пізнавальних функцій: сприйняття, увага, пам’ять, мова. Ці важливі процеси особливо потрібно стимулювати дітям раннього, дошкільного та шкільного віку.

 

Найголовніше, що діти в ігровій діяльності з кінетичним піском, відчувають себе вільно і розкуто. Вони самі вибирають фігури і додаткові предмети, які будуть включені в їх сюжетно – рольову гру. Прості, маленькі чоловічки перетворюються на красивих, непереможних лицарів чи принцес. На поверхні кінетичного піску Kinetic Sand розгортаються дивовижні пригоди, історії, в яких змінюється сюжет залежно від колективу хлопців. Діти можуть годинами взаємодіяти і спілкуватися один з одним, тим самим, отримуючи необхідні комунікативні навички.